Навіть після усунення з посади премʼєр-міністра Борис Джонсон залишається другом України. І ось, враховуючи збільшення частоти розмов про необхідність перемовин між Україною і Росією, він знов продемонстрував непохитну підтримку України у власній колонці для Wall Street Journal.
Я розумію, чому Володимир Зеленський каже, що готовий до перемовин із Володимиром Путіним. Я не сумніваюся у щирості українського президента. Якби був доступний хоч якийсь адекватний план миру, український уряд швидко за нього вхопився б.
Народ Зеленського постраждав від найбільш нелюдських бомбардувань у Європі з часів Другої світової. Цілі міста в руїнах через воєнну машину Путіна, десятки тисяч невинних убито.
Це триває щодня і не припиняється: катування увʼязнених, зґвалтування жінок, прицільний обстріл шкіл і садочків. Агресор не має ані жалю, ані співчуття. Щодня дрони іранського виробництво тероризують міста, залишаючи людей без світла і води.
Мир? Звісно, Україна хоче миру. Економіка в руїнах. Уряд Зеленського заледве може платити держслужбовцям. Звичайно, Україна хотіла б перемовин.
Та є одна проблема. Вона та сама, з якою Зеленський стикається щодня від 24 лютого. Немає про що домовлятися. Жоден потенційний посередник ще досі не зміг вигадати компроміс, який би хоч трохи був прийнятним.
Яку угоду можна написати за теперішніх обставин? Припустімо, що західним лідерам вдалося переконати Україну обміняти землі на мир. Будь-яка домовленість такого роду буде огидною. Це буде моральна ганьба для людства.
Але все ж уявімо, що було досягнуто певних домовленостей, за якими Путін залишає собі не лише проросійський Донбас, а й частини територій, які він захопив на півдні. Щойно ви задумаєтеся про це, то зрозумієте, що ця ідея не просто нестерпна. Вона безнадійна.
Вона не має шансу на успіх. Яку частину своєї землі українці мають назавжди віддати росіянам? Кілька міст? Шматок території від Маріуполя до Криму?
Навіть якщо українців вдасться переконати у тому, щоб відмовитися від прав на частину їхніх земель, хоч вони не повинні, не можуть і не будуть цього робити, немає причин вірити у те, що Путін дотримається умов угоди. Він уже офіційно анексував чотири області і заявляє, що Херсон, Запоріжжя, Луганськ і Донецьк тепер входять до складу Росії.
Його божевільне есе 2021 року показало, що Путін одержимий переконанням у тому, що Україна – частина священного і непорушного союзу із Росією. Він не хоче отримати частину України. Він хоче її всю.
Він так довго пробув у ковідній бульбашці, слухаючи напівмістичні поради бородатих православних священників, що щиро вірить у власне призначення – помститися за історичну несправедливість і знов обʼєднати імперію Петра І.
Звісно, Зеленський хотів би переговорів, але не можна домовлятися із кровожерливим брехуном, який продовжить, хай би що він казав, намагатися знищити твою країну.
Тож нумо тверезо дивитися на ситуацію. Визнаймо, що лише за однієї умови можна проводити перемовини. І ця умова – програш Путіна. Цю війну можна закінчити лише в один спосіб – допомогти українцям вигнати російських загарбників із кожного сантиметра території, яку ті так безжалісно захопили.
І, будь ласка, можна вже закінчити із цією безглуздою риторикою про те, що ризиковано «заганяти Путіна у кут» або «змушувати його до радикальних дій»? Такою риторикою ми робимо його схожим на Тоні Монтана з «Обличчя зі шрамом», коли він із шаленими очима розмахує ядерною зброєю і кричить: «Привітайся з моїм другом».
Якщо Путін вирішить застосувати зброю масового знищення, то це може призвести до непоправних наслідків:
- виключення Росії із клубу цивілізованих країн;
- країни в Азії, Латинській Америці та Африці, що наразі не поспішають засуджувати його дії, відвернуться від нього;
- втрата підтримки китайських господарів;
- поширення паніки в Росії;
- люта економічна ізоляція його країни.
Він цього не зробить, тому ми повинні припинити про це говорити.
Шлях уперед лише один, і він полягає у тому, щоб Захід продовжив підтримувати звільнення українського народу. Це, вочевидь, найбільш справедлива і праведна справа в історії міжнародних відносин сучасності.
Українці показали, на що здатні. За допомогою натхненного лідерства і героїзму, який народжується із усвідомлення того, що борешся за власну країну, вони змогли змусити росіян накивати пʼятами з Харкова, а тепер і з Херсона.
Так, майбутня поразка осоромить Путіна і йому доведеться багато що пояснювати. Але він контролює організацію пропаганди і у нього висока підтримка серед населення. Він може сказати, приміром, що «нацистів» в Україні знищили або що російськомовне населення вже захищене.
Нехай він сам вигадає прийнятну історію. Це не наша робота. Наша робота – це дати українцям те, що їм потрібно – «Хаймарси», артилерію, танки і літаки, – щоб вони могли захистити власні домівки і родини, а також відновити те, що у них було – вільну, суверенну, незалежну і демократичну Україну.
Допомога Заходу, передусім США, була значною і неоціненною. Ми повинні й надалі надавати цю допомогу доти, доки українці не здобудуть рішучу перемогу. Аж потім настане час для переговорів про мирні, упорядковані і тривалі відносини та дружбу між Україною і Росією.
