Найбільший за всю війну російський удар – і страшна ніч. Росіяни випускають 200 дронів і 90 крилатих ракет по Німеччині, Чехії та Австрії. Над Віднем ППО намагається перехопити рій безпілотників: дев’ять збивають, десятий уражають, але він сходить з траєкторії й падає – просто на собор Святого Стефана. Дах спалахує. Так починається нова книга австрійського військового аналітика Франца-Стефана Гаді.
Книгу “Überfall. Wenn der Krieg zu uns kommt” (“Напад. Коли війна приходить до нас”) розбирає німецький тижневик Die Zeit. Гаді, 43 роки, – один із найвідоміших військових аналітиків німецькомовного простору. На неповних 160 сторінках він малює сценарій 2029 року: в Україні діє перемир’я, але для Європи це не означає миру.
Війна Росії проти НАТО починається майже за підручником – у Литві. Спершу гібридні атаки, які важко комусь приписати: удари по підводних кабелях, по водопостачанню, вторгнення дронів у литовський повітряний простір. Паралельно Росія й Білорусь проводять спільні навчання. 22 січня 2029 року російські солдати переходять кордон, заявляючи, що створюють “гуманітарний коридор” до Калінінграда.
У Відні стривожені, але фронт далеко. Уряд намагається керувати кризою економічно, а не військово – адже країна нейтральна. Усе змінюється, коли російські удари на півночі й півдні континенту виводять з ладу маршрути постачання НАТО. Раптом Австрія стає головною транзитною країною для солдатів і зброї – а отже, мішенню. До того ж легкою: бракує техніки, людей, боєприпасів, ППО не справляється.
Нейтралітет, за який уряд тримається до останнього, не рятує. Навпаки – робить країну ще вразливішою, бо відрізає її від даних раннього попередження НАТО. “Наш нейтралітет для Москви не має значення. Має значення географія, а не політика”, – каже у книзі начальник генштабу.
Менш ніж за чотири дні після нападу на Литву канцлерка телефонує німецькому колезі, щоб зблизити Австрію з НАТО. “Ідеться про виживання республіки й захист наших громадян”, – каже вона. Та це не вирішує проблем. Російські військові б’ють не лише по військових цілях, а й по мостах, тунелях, залізничних вузлах. Це не наземний наступ і не танкова битва, а суміш авіаударів, диверсій і кібератак. Російська дезінформація тим часом поглиблює розкол у суспільстві.
Через рік сценарій обривається – з невизначеним фіналом. Гаді визнає, що картина драматична. Але найнебезпечнішу фазу – “вікно вразливості” – він бачить саме в перші роки після перемир’я в Україні, коли російські сили вже не будуть зв’язані боями, Європа все ще буде слабкою у військовому сенсі, а США – ненадійним партнером.
Книга – не заклик вступати до НАТО, а радше до того, щоб програвати сценарії, домовлятися й закривати прогалини в обороні. Головна теза Гаді: війни не “спалахують” самі собою, як вулкани, – їх ведуть люди. І в минулому Путіна штовхала до війни не сила противника, а його уявна слабкість.
